Роман Ніцович: «У держави немає розуміння того, що відбувається в українській нафтогазовидобувній галузі» 0 352

Спеціально для ІАП “ЖИТЛО” підготував Богдан Горобчук

Тема корупційних зловживань в енергетичній сфері, а зокрема – непрозорості нафтовидобувної галузі в Україні – terra incognita для більшості громадян. Про корупціонерів або осіб, нібито замішаних у цьому, ходять легенди. Ця ситуація до кінця 2015 року вже нагадувала повноцінну війну компроматів. Проте як же розібратися – хто винен, а хто правий? Якими насправді є проблеми нафтовидобувної галузі нашої держави і чому до нас досі не вишикувалась черга інвесторів? З цими питаннями Громадянська мережа ОПОРА звернулась до керівника програм DiXi Group Романа Ніцовича.

– Яка специфіка роботи Dixi Group – організації, яку ви представляєте?  

– Ми – аналітичний центр, тобто ми вивчаємо, як здійснюється державна політика на ринках енергетики, частково на суміжних ринках, таких як житло, комунальні послуги тощо, і даємо рекомендації – якою повинна бути ця політика. У нас є кілька ключових напрямків роботи. Перший напрямок –підтримка тих європейських реформ, які відбуваються відповідно до наших об’єктивних потреб та зобов’язань перед партнерами. Європеїзація означає також перехід на правила гри, які діють в країнах ЄС. Це також передбачає виконання директив, регламентів Європейського союзу, які там працюють. Тут і наше зобов’язання як держави в цілому, але також об’єктивна потреба, тому що так, як до цього у нас працювали певні ринки, вони не давали ані нормальних послуг споживачеві або товарів якісних, ані не дозволяли інвестувати в цей сектор гроші.

Другий напрям діяльності – це підвищення зрозумілості цього сектору для пересічного громадянина, тобто підвищення прозорості роботи як держави, так і окремих компаній, і підвищення їхньої підзвітності. Третє –сприяння тому, щоб діалог, який у нас зараз відбувається щодо ключових питань, відбувався публічно, із залученням максимальної кількості сторін. Щоб це не було рішення, спущене зверху, а щоб усі усвідомлювали важливість цього рішення, щоб всі були його співавторами. Тому що саме так у нас зараз вирішується велика кількість питань на ринку. Тарифи – це одна річ, друга річ – це якість послуг, облік послуг і тому подібне. Питань насправді безліч, проблем з тим, як їх вирішувати, – теж. Але простим директивним спуском згори результату добитися важко. І врахувати інтереси всіх також важко, тому що рішення приймається одним центром впливу.

Тому ми заохочуємо, створюємо майданчики, збираємо представників різних сторін, щоб досягти певного рішення. Це базові речі.

– З чого взагалі складається енергетичний ринок в Україні? Які основні можливості для прибутку, для інвестицій, чим можна зацікавити інвесторів? І чому досі немає відчутного розвитку та видобутку нафти і газу?

– Коли ми говоримо про ринок, то розуміємо, що є ланцюжок створення доданої вартості. Тобто спочатку йде виробництво ресурсу, у нашому випадку або видобуток, або перетворення сировини в енергію, тепло, нафтопродукти. Далі йде транспортування, розподіл, доставка цього продукту до споживача і безпосередньо акт споживання. І на кожному з цих етапів є, звичайно, можливості і заробити, і зловживати. Ми почали з базового етапу – з видобутку ресурсів. Ми хочемо, звісно, йти далі. Почали досліджувати, чому в нас попри всі декларації не зростає видобуток, що цьому заважає, куди йдуть інвестиції. Виявили дуже багато цікавих речей.

– Якісь основні наслідки вашого дослідження по першому етапу –  видобутку? Які основні проблеми та чи є рекомендації для їх вирішення?

Звіт ЕІТІ – це звіт за певним стандартом, який визначений на міжнародному рівні. Суть ініціативи в тому, щоб компанії розкрили свої платежі на користь уряду, різного роду державних установ, місцевого самоврядування. А інша сторона, тобто, держава, – вона б, зі свого боку, також розкрила інформацію, скільки коштів надійшло. І на порівняні цих двох заявок ми фіксуємо, чи є нестача, де є проблеми загалом в плані надходжень від видобутку. Це також наштовхує на питання режиму для бізнесу у цій сфері, в яких умовах він працює, на те, які зобов’язання є, в тому числі перед громадами, перед споживачами.

Звіт ЕІТІ готує незалежний адміністратор, тобто компанія, яку наймуть. А наймає її багатостороння група, що складається з представників трьох сторін. Це  державні органи, бізнес і громадянське суспільство. Увійшовши в цю групу, ми, власне, сприяли тому, щоб перший такий звіт з’явився. Якщо говорити про якісь ключові висновки, на які нас наштовхнув результат дослідження, –нам є куди рухатись далі. Зважаючи, що лише чверть видобувних компаній надала інформацію для цього звіту, розуміємо: повної картини, що відбувається у цій галузі, ми не маємо. Навіть більше, такого розуміння немає і в держави. А якщо немає розуміння, то тут з’являються можливості цими знаннями скористатися.

– У держави немає розуміння чого – обсягів видобутку, сплат податків?

– Так, обсяги видобутку – вони ж не всі обліковуються. Повинні бути відносини довіри між державою і бізнесом. Але на чому цю довіру будувати? Ми бачимо в результаті дослідження величезну кількість схем, підтвердження тощо, що не завжди цією довірою правильно розпоряджаються. Чи найчастіше довіри немає, тому що це сфера, де обертаються великі грошові потоки. І є велика спокуса скористатись заради власного інтересу доступом до таких потоків. Також держава не завжди правильно рахує, скільки податків надійшло. Тобто в певних базових видах податків – податок на прибуток, на додану вартість – більш-менш усе зрозуміло. А щодо єдиного соціального внеску зафіксована дуже велика розбіжність. Дуже мало здійснених платежів вдалося підтвердити.

– Про що це свідчить?

– Тут або компанія завищила свої дані, або держава не помітила цей платіж, або і те, й інше. Важливо також розуміти, що існує різниця між нарахованим платежем і сплаченою сумою. Тут також можуть бути різні інтерпретації.– Це перший висновок стосовно неефективності оцінки співпраці між державою і надрокористувачами. Тобто недостатня ефективність розуміння державою цієї схеми. Які ще можна зробити висновки?

– Було би правильно зобов’язати всі видобувні компанії працювати за міжнародними стандартами фінансової звітності, оскільки завдяки ним можна зафіксувати реальну прибутковість саме видобувної діяльності. Адже не секрет, що багато компаній з метою оптимізації своєї бізнес-діяльності багато прибутку списують на фіктивні послуги, фіктивних підрядників, і таким чином зменшують базу для податку на прибуток. Якщо так подивитися, то у нас дуже багато збиткових компаній. Коли ж ми побачимо їх реальну дохідність, зрозуміємо, чи дійсні ставки податків, які вони сплачують, чи дійсно вони адекватні, дозволяють їм працювати нормально і вкладати гроші, або дозволяють, скажімо так, отримувати наддоходи і класти їх у кишеню. Ця дискусія була дуже активною донедавна. Так, днями прийняли зміни до податкового кодексу. Але я думаю, що ця дискусія має продовжитися, вона не повинна на цьому зупинитися. Тому що якщо ми хочемо заохочувати внутрішній видобуток, ми маємо створити інвесторам належні умови для цього.

Зараз в Україну бояться приходити великі гроші, тому що війна, на слуху тотальна корупція. Вочевидь, повинні бути якісь компенсатори. Можливо, це пільговий період чи зниження ставки. Але якщо держава каже, що ми робимо ставку на власний видобуток, але паралельно робить все, щоб завадити цьому, – це не та політика, якої ми прагнемо.

– Актуальне питання щодо змін до податкового кодексу. Якими є останні нововведення, що стосуються галузі, та якими можуть стати їх наслідки?

– Основна новація – зниження ставок ренти для приватних видобувачів і збереження високої ставки для «Укргазвидобування» та угод про спільну діяльність. Це сприятиме відновленню втрачених за цей рік позицій. Бо багато приватних гравців, що не працювали з цими схемами спільної діяльності, мали свої ділянки і вкладали туди гроші. Вони почали згортати свої інвестиційні програми, бо розуміли, що при нинішніх цінах на нафту і газ, які знижуються, прибутковість бізнесу зменшується. Ми можемо очікувати, що повернемося на ці позиції. А от про радикальний ріст – треба почекати вирішення питань, пов’язаних з дерегуляцією, та з доступом до родовищ. Ми говорили, що багато родовищ фактично захоплені компаніями, які їх хочуть продати. Ліцензія у нас дається на 20 років. Всі привабливі лоти вже на руках, і, так би мовити, чекають кращих часів. Хоча їх можна було б уже розробляти, запускати у виробництво.

– Тобто, холдери не зацікавлені у видобутку, бо отримали цю ліцензію з метою перепродажу. Чи може бути прийнятною схема, яка б законодавчо закріпила і стимулювала холдерів або продавати ці ділянки, або почати розробку родовищ. Чи можна в короткий період цю ситуацію вирішити?

– Будь-які державні інтервенції ринок сприймає негативно. Треба розуміти, як ми позиціонуємо цей момент. Якщо ми вирішуємо «відібрати і поділити», це неправильно. Але якщо мова йде про те, щоб «створити ринок ліцензії в Україні»… Не проводити раз на рік аукціон, а дійсно пропонувати тим, хто готовий цим бізнесом займатися, велику кількість доступних ділянок. Так, це передбачатиме умову: якщо ви не працюєте на цій ділянці упродовж двох-трьох років, повинні будете віддати її назад. І ми вже, мабуть, не можемо казати, що гарантія 20-річної дії ліцензії існуватиме безумовно, будуть умови, яких треба дотримуватися.

Але це вже питання до Державної служби геології надр. Це орган, у якого дуже низька кепесіті. Я певний часу був у її громадський раді. Мені відомо, що там постійна ротація кадрів: щороку чверть звільняється, чверть наймають. Лише одна людина з науковим ступенем. Для органу, який має володіти знаннями, це неприпустимо складна ситуація з геологічною інформацією. Геологічний реєстр оприлюднено, але більшість інформації зберігається у вигляді неоцифрованому, паперовому. І це служба, яка повинна була б бути сервісною для надрокористувачів, яка мала б допомагати, а не шкодити, яка мала б слідкувати, чи виконуються умови ліцензій. Вона працює зараз на дуже базовому рівні. Її треба нормально забезпечити ресурсами, західними методиками, щоб у нас це нормально запрацювало. Щодо законодавчої бази я більш скептичний. Були спроби кардинально переглянути її,  ще з 2006 року у нас хочуть змінити «Кодекс про надра», однак ця історія просто нескінченна. Я поки що, на жаль, не вірю у нову редакцію кодексу.

– Відсутність політичної волі?

– В тому числі.

– Тобто, якби новий кодекс навіть було розроблено, навряд його б підтримала Верховна Рада?

– Було кілька редакцій кодексу. Амбітна мета кожного міністра екології – перезапустити цей процес. Але тут зав’язано багато інтересів. По-друге, це технічно складна робота, по-третє, треба бачення. Ми екстенсивно розвиваємо економіку, нам треба нарощувати базу, сировину. Інший підхід – скорочуємо споживання, бережемо ресурси для прийдешніх поколінь. Тут дуже важлива позиція міністерства енергетики, яке відповідає за баланси паливно-енергетичних ресурсів, і яке говорить, що через 10 років ми споживатимемо стільки-то газу, нафти, стільки-то електроенергії.

Зараз є нова версія енергетичної стратегії, але вона застрягла, бо постійно змінюються рамкові умови. Ми розуміємо, що війна, що економіка у нас зараз далеко не на підйомі. Але що робити з ресурсами – питання, до якого підштовхує звіт ЕІТІ в тому числі. Одна справа говорити, мовляв, давайте видобувати більше, а інша справа – створювати умови для цього.

– Тоді ще таке питання. В експертному середовищі існує думка, що Міненерговугілля не має достатніх важелів впливу на сферу видобування, принаймні при ліцензуванні. І посадовці з міністерства, і деякі експерти кажуть, що було б правильно включити Міненерговугілля як розпорядників.

– Можна багато говорити про те, як правильно видобувати. Але я вірю, що навіть за нинішньої системи процес можна вирішити простою міжвідомчою співпрацею. У нас так звикли, що «є моя ділянка, я в ній працюю, а все, що поза моєю компетенцією, не моє, не моя справа». Але практика доводить, що деякі галузі, зокрема, видобуток, на межі декількох компетенцій. Це питання не одного Мінрегіону і не одного Держенергоефективності. Так, є момент недостатньої співпраці. Або не хочуть брати додаткову відповідальність і завжди посилаються на положення, мовляв, там нема такого. Плюс немає досвіду спілкування з колегами. Тут і людський фактор теж.

Саме тому ми заохочуємо створення таких майданчиків для взаємодії. І в принципі багатостороння група зацікавлених сторін, яка управляє процесом ЕІТІ в Україні, покликана стати тим майданчиком, де обговорюються важливі питання і приймаються рішення.

– В Україні, як свідчать підрахунки науковців, є 900 млрд куб. м запасів газу. За рік видобувають близько 20 млрд. Це менше 0,2 % наших запасів. Проте Україна постійно закуповує дорогий газ. Чи можливо за рахунок видобування власного газу вплинути на зменшення тарифів для споживачів і знизити вартість українського газу для підприємств?

– Особливість наших родовищ у тому, що вони вичерпуються. Лишаються складні родовища, де потрібно застосовувати нові технології, щоб витягнути з них газ. Друга важлива обставина – треба бурити розвідувальні свердловини, досліджувати, чи є те чи інше родовище перспективним для розробки. В останні роки зменшилися інвестиції у розвідку, за рахунок цього ми припинили нарощувати запаси, і все менше запасів є в категорії доступних.

Близько 80 % газу у нас видобувається за рахунок дотискних компресорних станцій, які створюють тиск у пласті, щоб витягнути цей газ на поверхню, тобто газ уже сам не тече. Це означає, що дуже багато виснажених родовищ. За останні 10 років не було відкрито великих родовищ. Всі, які у нас відкривалися або вводилися в експлуатацію, – це маленькі родовища. Окрім, хіба що, Сахалінського на Харківщині. Там була ціла «війна престолів», що не сприяло швидшому видобутку. Говорячи про ціни на газовому ринку, скоро у мене буде ціла серія досліджень про роботу газового ринку в Європі. Чим більше на ринку дешевого газу, тим більше є гарантій, що для споживача ціна теж знизиться.

Але основний інтерес у збільшенні цієї пропорції. У тому числі довести її до такого, щоб вистачало не лише для споживача, а й для промисловості. Тобто зробити бізнес більш конкурентоздатним, тому що це прямий вплив на ВВП, на зростання економіки.

Є ще одна цікава річ, яку мало хто знає чи поширює. Суть її в тому, що ціни газу в Європі для побутових споживачів вищі, ніж для промисловості. І вони вищі часто на 30-50 %. Позиція така: якщо ми продаємо газ дешево, ми не заохочуємо споживачів заощаджувати його. Якщо продаємо дорого, то люди підходять до цього свідомо:  утеплюють будинки, ставлять котли, переходять на «зелену» енергетику. Для промисловості – якщо постачатимемо дорого, втратимо конкурентну перевагу з виробниками у Китаї, в США тощо.

Тому, власне, було б добре, якби в Україні було багато різного газу – свого, імпортного, і якомога дешевшого. Але варто пам’ятати про різну ціну, яка складається для домогосподарств і підприємств. Іноді ціна власне самого газу буває різна. Зараз вона на досить низькому рівні. Це штучно встановлена ціна, за якою реалізовується газ державними компаніями, «Нафтогазом».

– Як можна описати стиль середнього надрокористувача в Україні:  націленість на короткотермінову вигоду від експлуатації надр чи середньострокову і довгострокову? Чи холдери? Кого більше?

– Я не сказав би, що існує якась одна для всіх стратегія. Є державні компанії, більшість яких зараз видобуває і які борються, щоб була визнана нормальна вартість цього видобутку, бо вони в умовах, коли не можуть продавати газ напряму споживачу через трейдера і заробляти, вони повинні це робити через «Нафтогаз», який більшу частину маржі забирає. Ці компанії фактично боряться за те, щоб повернути діяльність у прибуткове русло і зупинити стагнацію.

Є категорія приватних гравців, що так чи інакше паразитують на державних компаніях, пробують вимивати цей дохід, у тому числі й через угоди про спільну діяльність. Я не беруся казати, що вони всі мають якусь корупційну складову чи незаконну вигоду. Звісно, це викликано тим, що немає частих аукціонів, а є холдери, які розібрали ліцензії на привабливі площі. Тому вони шукають способи напряму співпрацювати з власниками ліцензій, з держкомпаніями. З іншого боку, це теж спосіб швидко отримати прибуток, вивести його на офшорні юрисдикції і швидко збагатитися.

Є третя категорія компаній, як українських, так і міжнародних, які вичікують. Вони якусь маленьку базову діяльність ведуть, але неготові поки вкладати великі гроші, тому що прекрасно розуміють ті ризики, які існують. Діяльність з видобутку взагалі характеризується високим ризиком, але й високим прибутком. Тобто, ти ризикуєш великими грошима, але якщо родовище виявляється успішним, ти отримуєш великий прибуток. Інвестиційний цикл такий, що спочатку ти повинен вкласти дуже багато , а період повернення досить тривалий. І ти виходиш на точку повернення своїх інвестицій сукупно – можливо, сьомий, восьмий рік від початку роботи, іноді минає 10-15 років.

Прогнозувати таку перспективу, з огляду на наші ризики політичні, економічні,  військові, – не всі готові. Тому дехто тільки ввійшов на наш ринок і придивляється, хтось вступив у партнерство з якоюсь компанією і вчиться працювати на нашому ринку, хтось веде певну діяльність, але не ризикує вкладати великі кошти. Ось основні стратегії ключових груп.

Попередня новинаНаступна новина

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Вибір редактора